Із нетерпінням чекали учні Зорянського ліцею 25-го жовтня, довго готувалися. Про майбутню подію знали всі учні, вчителі, батьки, тому що вона мала бути важливою не тільки для виконання навчальної програми курсу «Захист Вітчизни», а й для особистості учнів як громадян України.
Усі класи турботливо, з відповідальністю збирали подарунки, складали їх, особливо прикрашали.
Нарешті рано-ранесенько два автобуса разом з 31 учнем та двома вчителями урочисто від’їхали від школи й попрямували до Білгорода-Дністровського. Володимир Олександрович Грибков чітко розподіляє обов’язки, а Алла Іванівна Чіклікчі з особливою душевною теплотою ще раз розповідає всім про мету відвідин військової частини.
Ось і військова частина... Командир 1-го батальйону понтонно-військового полку Олександр Завальний гостинно зустрів зорянців, запросивши їх до актової зали частини. Тут, безпосередньо серед справжніх військових, у справжній військовій частині, старшокласники, мабуть, краще і зрозуміли свою відповідальність за рідні домівки. Щиро подякувавши за подарунки, для передачі їх воїнам АТО, командир частини показав, де і як живуть військовослужбовці. Учням запам’яталися затишні, хоча й суворі казарми, охайність та порядок у частині. Та найбільш емоційним був час, коли солдати демонстрували свої вміння поводження зі зброєю. Олександр Завальний показав, як за 15 секунд потрібно розбирати автомат. Охочих теж потренуватися в цьому було багатенько. Навіть Алла Іванівна теж спробувала… Так, цікаво, захоплююче, потрібно, але… Дуже хочеться, щоб з цих автоматів ніколи не стріляли бойовими набоями по живих мішенях! Материнські очі хочуть квітів і посмішок для своїх дітей!
Серйозні , навіть суворі погляди старшокласників у цей час – вчитися ж потрібно, вони ж – захисники! Навчальна практична частина зустрічі добігає кінця, потрібно повертатися до цивільного життя. Ось і останні метри плацу, якими частенько крокують солдатські чоботи… На клумбах поруч квіти. Несумісно? Ні, так повинно бути! Нехай біля зброї краще квітнуть чорнобривці й жоржини, лунають жарти й пісні, а не стікають по стволах автоматів чиїсь сльози на цвинтарі!
Потім, у Білгород-Дністровській фортеці, куди діти поїхали після відвідин полку, вони ще раз пересвідчилися, що зброї краще знаходитися в музеї, для нагадування про необхідність збереження миру, про відповідальність кожного за щасливий вогник у віконечку рідної домівки.
Сувора дійсність у такі моменти відшукує в душі найважливіше, те, що потрібно саме зараз. Діти відчули саме ці почуття – відповідальність і обов’язок. Вчителям не потрібно було їм про це нагадувати, адже історія сама красномовно показала свої підручники – старі гармати й бійниці фортеці. Тож нехай вся ця наочність – і сучасна, й давня - допоможе нам всім у збереженні життя й миру в нашій Вітчизні!
А вдома, трішки перепочивши, старшокласники розповідали потім своїм рідним та друзям про враження від зустрічі з Армією. Дійсно, Армія є, вона повинна нас захищати, і нам потрібно дбати про неї теж, як і їй про нас!
Вчитель укр.мови та літ-ри Кічева Т.І.
